Історія з так званим мирним планом Дональда Трампа раптово знову повернула у публічний простір питання, яке здавалося закритим юридично й політично. Чи має право США визнавати окуповані українські землі російськими. І якщо так – то в якій формі.
20 листопада 2025 року в американських та європейських медіа пролунала інформаційна детонація. Видання Axios опублікувало документ під назвою Trump’s 28-point plan for peace. Походження тексту залишилося невідомим, але джерела, наближені до американської та української сторін, підтвердили його реальне існування.
У витоку йшлося про готовність змусити Київ піти на болючі поступки. Територіальні. Військові. І геополітичні. Зокрема – відмову від частини сходу, скорочення армії та зобов’язання ніколи не вступати до НАТО.
Згодом з’ясувалося дивне. Сам Дональд Трамп, як стверджували співрозмовники журналістів, про своє “авторство” не знав. План почали переписувати. З’явилася європейська редакція. Потім – спільна україно-американська версія. Але одна деталь із початкової чернетки так і не зникла з порядку денного.
Плутанина з термінами
21-й пункт документа був присвячений територіям. І саме тут заховалася логічна пастка. У тексті одночасно фігурували два різні підходи до визнання.
Спочатку зазначалося, що Крим, Луганська та Донецька області можуть бути визнані російськими де-факто, зокрема і Сполученими Штатами. Далі – що Херсонська та Запорізька області мають бути “заморожені” по лінії зіткнення, що також означатиме де-факто визнання.
Але нижче з’являлося зовсім інше формулювання. Українські війська мають вийти з частини Донеччини, яку контролюють, а сама територія – стати нейтральною демілітаризованою буферною зоною, міжнародно визнаною як така, що належить Росії.
Одна частина окупованих земель – де-факто. Інша – де-юре. У межах одного пункту.
Такі нестикування мають просте пояснення. За інформацією з витоків перемовин, над проєктом у різний час працювали різні групи переговірників – і з російського, і з американського боку. У злитому записі розмови Юрія Ушакова та Кирила Дмитрієва останній прямо говорив про “папір”, який передаватиметься американцям як російська позиція.
23 листопада у Женеві українська та американська делегації погодили інший варіант плану. За словами Володимира Зеленського, він містив уже лише 20 пунктів. Зміст документа не оприлюднювали.
А 3 грудня до Москви поїхали Джаред Кушнер та спецпредставник президента США Стів Віткофф. Паралельно британська преса повідомила, що Трамп допускає варіант визнання російського контролю над захопленими територіями України.
Саме в цей момент і постає ключове питання. Чи можливо це не політично, а юридично.
Трохи правового лікнепу
Окуповані території України не є новими державами. Вони не проходять процедуру “народження” на міжнародній мапі. Йдеться про зміну належності вже існуючих земель. І тут діють зовсім інші правила.
У міжнародному праві існує два формати визнання – де-юре та де-факто. Перше означає повне й остаточне прийняття суб’єкта міжнародних відносин, із можливістю встановлення дипломатичних зв’язків. Друге – неповне, тимчасове, без дипломатичного рівня, але з можливістю укладати окремі угоди.
Історія ХХ століття дала безліч прикладів обох форматів. Сполучені Штати, наприклад, не визнавали СРСР де-юре до 1933 року. Але це не завадило американському бізнесу брати участь в індустріалізації Радянського Союзу ще з кінця 1920-х. Генрі Форд підписував технічні контракти. Компанія Альберта Кана проєктувала сотні заводів – від ГАЗу до Сталінградського тракторного.
Втім, є й протилежні приклади. Окупацію балтійських держав СРСР у Вашингтоні не визнавали ніколи – аж до відновлення суверенітету Латвії, Литви та Естонії наприкінці 1980-х.
Що каже американське законодавство
Правова позиція США щодо силового захоплення територій сформувалася давно.
У 1932 році була ухвалена доктрина Смітсона. Вона прямо забороняє визнавати анексії, здійснені внаслідок агресії. Документ став відповіддю на дії Японії в Китаї.
У 1940 році з’явилася декларація Веллеса. Вона засуджувала окупацію Балтії Радянським Союзом. Фактично це було практичне застосування тієї ж доктрини невизнання змін, здобутих силою.
У світі й досі існують приклади, коли держави принципово не визнають результати односторонніх відокремлень. Іспанія не визнає незалежність Косова, остерігаючись власного сепаратизму. Україна так само формально вважає Косово частиною Сербії, хоча визнає паспорти та запроваджувала гуманітарні рішення після 2022 року.
Це живий приклад різниці між політичними жестами і юридичним визнанням.
Прецедент Криму
Але для України куди важливішим є інший документ. У 2017 році під час першої каденції Дональда Трампа США ухвалили закон №115-44. У ньому прямо зафіксовано політику невизнання анексії Криму та будь-якого відокремлення українських територій військовою силою.
У третьому пункті цього акту чорним по білому записано, що Сполучені Штати ніколи не визнають незаконну анексію Криму Російською Федерацією.
Це означає просту річ. Президент США не може одноосібно змінити цю позицію без порушення чинного законодавства. Для цього потрібне нове рішення Конгресу. Довга процедура. Політично токсична. І без жодних гарантій результату.
Навіть спроба обійти закон через президентський указ майже напевно завершилася б судами та багаторічним блокуванням.
Парадокс у тому, що саме Дональд Трамп свого часу підписував політику захисту української територіальної цілісності. Не його попередники. Не наступники. Він.
Міжнародне право тим часом лишається незмінним. Статут ООН, декларації 1970 року, резолюції 1974 року, Гельсінський акт 1975-го – всі вони забороняють легалізувати наслідки агресії.
Навіть у разі гіпотетичного де-факто визнання з боку США Росія не отримає того, чого прагне Кремль найбільше. Повного, де-юре закріплення захопленого Донбасу.
Сам Володимир Путін цього не приховує. 27 листопада він прямо заявив:
“Це і має бути предметом наших переговорів з американською стороною. Це один із ключових моментів”.
Навіщо тоді домовлятися про напіввизнання, яке ніколи не стане повноцінним? Відповідь лежить не в юриспруденції.
Йдеться про політичну упаковку бодай якоїсь “перемоги” для внутрішньої аудиторії. Навіть якщо вона існуватиме лише на папері та в телевізійному ефірі.
Реальність міжнародного права від цього не зміниться.
Залишити коментар