Команда Національного музею Голодомору вже другий рік поспіль об’їжджає Україну, фіксуючи живі свідчення людей, які пережили Голодомор 1932–1933 років та штучний голод 1946–1947 років. Попри війну та постійні загрози, експедиції тривають – час працює проти дослідників, а кожна історія може виявитися останньою.
Старенькі, що в дитячі роки пережили голод і війну, сьогодні проводжають інтерв’юерів словами: «Тоді голодом вбивали, зараз ракетами». У їхніх спогадах минуле й теперішнє переплітаються, відкриваючи спільну лінію – російська агресія як продовження політики нищення українців.
Масштабна експедиція під час війни
Про поїздки й підготовку розповідає керівниця проєкту, завідувачка відділу усної історії Музею Голодомору Юлія Коцур. За її словами, активна фаза експедиції стартувала 6 жовтня 2025 року – дві команди, у кожній по п’ять людей, виїжджали в різні регіони країни.
До їхнього обладнання входили паверстанції, професійні камери й освітлення – люди жартували, що музейники «приносять світло» у часи блекаутів. Дехто зустрічав дослідників у найкращому одязі, готував старі світлини, інші ж сприймали інтерв’ю як важкий обов’язок і крок до примирення з власними спогадами.
Експедиція стала частиною міжнародного проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Канади та реалізується за участі Cowater International і Canada – Ukraine Foundation.
Кого шукали і як знаходили
Географія поїздок охопила Одеську, Миколаївську, Черкаську, Кіровоградську, Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Волинську, Київську та Полтавську області. У музеї надсилали запити до громад, робили оголошення в соцмережах та просили старост і краєзнавців допомагати в пошуку тих, хто ще може розповісти про пережитий голод.
Основний критерій був один – вік. Йшлося про людей, яким за 90 чи навіть 100 років. Найстаршій респондентці – 102. Саме від їхніх імен та адрес формували маршрути, часто коригуючи графік через стан здоров’я.
Що буде з сотнями записів
За час експедиції вдалося зафіксувати понад 200 інтерв’ю. Усі вони – збережені мовою свідків, із паузами, особистими інтонаціями та емоціями. Матеріали поповнять фонди музею й будуть викладені на спеціальному сайті «Свідчення».
Попереду – довгий процес транскрибації та аналізу. Деякі інтерв’ю тривали понад дві години. Дослідники також планують створити документальний фільм про експедицію.
«Це наш перший досвід у так пізній сезон. Було непросто, але ми зробили це завдяки великій команді, яка працювала на всіх етапах», – каже Юлія Коцур.
Історії, які не можна забути
Більшість розповідей – про виживання, втрати й людську байдужість, але поруч із цим – про взаємодопомогу і силу. Одну з таких історій Юлія Коцур привезла з Одещини. Під час голоду 1946 – 1947 років у родині померли батьки, залишивши двох малих дівчат. Родичі не забрали сиріт, дозволяючи лише доїдати залишки вечері. Так тривало, поки сусідка не подала до сільради заяву, щоб дітей передали до дитбудинку. Там вони вижили, але, повернувшись дорослими, дізналися – їхній родинний будинок родичі продали.
Ще одна історія – з Кіровоградщини. Троє дівчат, яких мати віддала до дитбудинку, щоб урятувати, так і не були туди прийняті. Їх просто залишили на станції. Дітей знайшли випадкові люди, а найменшу сестру потім не вдалося знайти ніколи.
У спогадах часто звучать жіночі історії – саме матері та бабусі рятували родини. Вони ходили пішки десятки кілометрів, обмінювали сорочки й рушники на скибку хліба, ділили трав’яні юшки порівну між дітьми. І саме вони вели домашнє господарство, коли чоловіки падали від виснаження.
Пам’ять, яку боялися озвучити
Найбільш закритими виявилися свідки, чиї родини десятиліттями зберігали мовчання. Дехто не говорив про Голодомор навіть рідним. Людей стримував страх – той самий, що передавався з покоління в покоління ще з радянських часів.
Одна вчителька з Луганщини, розповідає Коцур, була переконана, що інтерв’ю стосуватиметься її педагогічного досвіду. Але вперше в житті заговорила про голод у своєму дитинстві. Після запису казала, що вперше відчула полегшення.
«Тоді голодом вбивали, тепер ракетами»
У всіх регіонах, куди приїжджали дослідники, свідки проводили прямі паралелі між Голодомором і повномасштабною агресією Росії. У їхніх словах – не публіцистика, а досвід, прожитий двічі.
«Росія тоді нищила нас, зараз знову нищить. Тоді голодом вбивали, тепер ракетами», – повторюють літні люди.
У музеї наголошують: елементи геноцидної політики повторюються. Під час Голодомору дітей забирали від родин, змінювали їхню ідентичність, перевиховували. Тепер Росія викрадає українських дітей і депортує їх у глиб РФ.
Відмінність лише одна – сьогодні Україна має власну державу й армію. І, як зазначають музейники, уроки минулого мають допомогти суспільству вистояти зараз.
Українці, кажуть учасники експедиції, повинні знати правду про власну історію, аби більше ніколи не допустити повторення геноциду.
Залишити коментар