1 травня виповнилося 80 років одному з найзагадковіших і найвпливовіших українських артистів – Василю Зінкевичу. Він ніколи не прагнув популярності, але став обличчям української естради, голосом епохи і символом справжньої музики. Незважаючи на численні нагороди і звання, маестро досі живе скромно, майже не з’являється на публіці і, як і раніше, уникає камер та інтерв’ю.
Його ім’я давно увійшло в історію. Зірковий шлях Зінкевича розпочався ще у 1971 році після виступу з тріо Яремчук – Зінкевич – Івасюк на «Пісні року» у Москві з «Червоною рутою». Саме тоді до українського пісенного простору вперше прийшло поняття «зірка», і Зінкевич став її уособленням. Утім, на відміну від багатьох, які намагались підтримувати публічність, Зінкевич свідомо вибрав шлях усамітнення.
Вічний самітник сцени
Василь Зінкевич – людина, яку неможливо вмовити на розлоге інтерв’ю. Його не знайдеш на світських заходах і не побачиш у токшоу. Проте він завжди був там, де треба – на сцені, з піснею, яку проживав усім серцем. Його найближчі колеги говорять про нього з благоговінням і легким сумом: маестро не просто уникає публічності – він живе іншим життям, де головна цінність – тиша і внутрішній спокій.
Після тривалого мовчання Зінкевич несподівано повернувся до концертної діяльності у 2024 році. Разом із народним артистом Іваном Поповичем вони дали серію концертів у рамках проєкту «Дві легенди». Львівська опера приймала артистів з аншлагами, але анонсований виступ у Києві так і не відбувся – продаж квитків зупинили одразу після старту.
Людина, яка не потребує слави
«Непередбачуваний», «дивний», «закритий» – такими словами описують Зінкевича його колеги. Але всі як один додають: «Йому це все можна пробачити». І справді – артист, який був серцем «Смерічки», а згодом душею «Світязя», співав на всіх континентах і збирав повні зали, має право залишатися собою – навіть якщо це означає жити у тіні.
Його голос – тембр, подих, сила – залишається унікальним навіть сьогодні. Його називають вокалістом-актором, бо кожна пісня – це міні-вистава. Як згадує Павло Зібров: «Він не просто співає – він проживає пісню всім тілом, м’язами, кров’ю».
Тріо, яке стало легендою
1971 рік. Тріо Зінкевич – Яремчук – Івасюк співає «Червону руту» у фіналі «Пісні року». Саме ця пісня принесла їм всесоюзну славу. А далі – музичний фільм «Червона рута», де Зінкевич грає головну роль разом із Софією Ротару. Успіх був колосальним. Зінкевич уже тоді отримав статус нової зірки, хоча сам цього ніколи не шукав.
Творче роздоріжжя і новий шлях
У середині 1970-х Зінкевич залишив «Смерічку» і перейшов до «Світязя» – волинського ансамблю. Причина – творче суперництво з Назарієм Яремчуком і втручання КДБ, яке не могло спокійно дивитися на популярність україномовного дуету.
З «Світязем» Зінкевич не лише співав, а й створював сценічні костюми, ставив танці. Його хореографічні постановки увійшли до Золотого фонду українського мистецтва, а сценічне вбрання експонувалося в Парижі. Його бачення образу, музики, сценічної драматургії – унікальне і новаторське.
Особиста трагедія і пісня «Соколята»
Його особисте життя – суцільна таємниця. Відомо лише, що у 35 років Зінкевич одружився, але згодом залишився один із двома синами. Виховував їх сам, разом із сестрою. Ця драма надихнула В’ячеслава Хурсенка на пісню «Соколята», яку присвятили саме Зінкевичу. Але Василь Іванович відмовився її виконувати – не мав сил проживати свою трагедію на сцені.
«Виймали жала із грудей очата двох моїх дітей…»
Про синів маестро відомо небагато. Молодший – Василь – був учасником «Тартака», старший – Богдан – клавішник. Вони, як і батько, вибрали музику, але уникають публічності.
Держава забула. Народ – ні
Попри звання Героя України, три ордени «За заслуги», Державну премію імені Шевченка та десятки інших нагород, Зінкевич живе на пенсію у 5 тис. грн. Його колеги кажуть: він сам ходив до Кабміну і просив пояснити, як так сталося, що людина, яка принесла філармонії мільйони, сьогодні залишилась ні з чим. У відповідь почув: «У вас була ставка».
Зібров публічно звертається до уряду і президента із проханням підтримати гастрольний тур Зінкевича: «Це не просто тур, а вияв шани до митця, який сформував українську музичну ідентичність». Сотні людей у соцмережах залишають теплі слова про маестро – і жодного негативного відгуку.
Зінкевич – це голос часу
Олександр Пономарьов мріє заспівати з ним у дуеті. Алла Кудлай згадує, як на її бенефісі Зінкевич настільки захопився виступом, що зірвав хронометраж концерту. Іван Попович, нинішній сценічний партнер маестро, називає його легендою не на словах, а по суті. «Він не вимагав готелів-люкс. Казав: дайте звичайний номер, аби було тепло, бо бронхіт…»
Василь Зінкевич – не просто митець. Це голос українського болю, любові, гідності. Людина, яка без пафосу і зайвих слів зробила більше для культури, ніж багато з тих, хто щодня про неї говорить. Його шлях – це шлях справжнього артиста, для якого головне – не слава, а правда. І, мабуть, тому його й не забуває народ.
Залишити коментар