В Україні фактично змінилися правила гри для журналістів, які пишуть про кримінальні провадження. Верховний Суд визнав: називати ім’я підозрюваного чи обвинуваченого до набуття вироком законної сили не можна, навіть якщо йдеться про резонансну справу або публічну особу.
Це рішення вже має наслідки – і для редакцій, і для громадського контролю, і для антикорупційних розслідувань.
Суд дійшов висновку, що право на ім’я є складовою приватного життя людини, а отже підлягає захисту. Публічний інтерес, наголосив Верховний Суд, сам по собі не дає медіа права розкривати персональні дані підозрюваного.
Навіть у справах, що перебувають у центрі суспільної уваги.
Рішення стало наслідком розгляду позову колишнього виконувача обов’язків першого заступника голови правління «Укртатнафти» до видання «Дзеркало тижня». Посадовець вимагав видалити публікацію, в якій повідомлялося про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою після оголошення підозри в махінаціях зі сплати 605,9 млн грн акцизного податку.
Медіа опублікувало лише факти. Без оціночних суджень.
Суди першої та апеляційної інстанцій стали на бік позивача і зобов’язали видалити матеріал повністю. Верховний Суд пішов іншим шляхом – зобов’язав прибрати лише згадку імені, підкресливши: писати про саме розслідування дозволено, але без ідентифікації особи.
Коли ім’я стає проблемою
Для гучних справ вихід частково існує. У матеріалах про підозрюваних, відомих широкому загалу, медіа можуть використовувати прізвиська, які фігурують у матеріалах правоохоронців і добре зрозумілі аудиторії – на кшталт «Буратіно» чи «Че Гевара».
Але абсолютна більшість кримінальних проваджень – не такі. Без впізнаваних псевдонімів. Без очевидних «ключів» для читача.
І саме тут постає головна проблема.
Після цього рішення найбільш вразливими стають антикорупційні розслідування. Медіа зможуть описувати схеми, провадження і підозри, але не зможуть прямо назвати людей, які у них фігурують.
Це різко знижує рівень суспільного тиску.
І ускладнює контроль за правоохоронною системою.
У багатьох резонансних справах публічність була ключовим чинником. Саме знання імен дозволяло громадськості вимагати результатів. Якщо ж фігуранти залишатимуться «чиновниками Т.» або «бізнесменами К.», розслідування можуть роками залишатися в тіні.
Особливо з огляду на швидкість українського правосуддя.
Закон є, балансу немає
Формально Верховний Суд спирався на чинне законодавство. Частина 7 статті 296 Цивільного кодексу дозволяє обмежувати використання імені людини в контексті кримінального провадження.
Раніше цю норму зазвичай поєднували з вимогами про визнання інформації недостовірною та її спростування. А це змушувало позивачів доводити неправдивість оприлюднених фактів.
Так, наприклад, ексмер Ірпеня Володимир Карплюк судився з Генеральною прокуратурою через новину про неявку для отримання підозри. Печерський і апеляційний суди стали на його бік, але Верховний Суд ці рішення скасував і відмовив у позові.
Крім того, раніше суди активно застосовували принцип пропорційності – зважували право на приватність і право суспільства знати суспільно важливу інформацію, керуючись статтею 29 Закону України «Про інформацію».
Такий підхід відповідав і практиці Європейського суду з прав людини.
ЄСПЛ неодноразово наголошував: потрібно розрізняти повідомлення про підозру і твердження про вчинення злочину. І оцінювати кожен випадок у конкретному контексті.
Нинішнє ж рішення Верховного Суду фактично встановлює загальну заборону. Навіть на просте інформування про процесуальні дії.
Що може змінити ситуацію
Вихід із правового глухого кута можливий лише через зміни до законодавства. Цивільний кодекс, ухвалений ще у 2003 році, не враховує ані статус особи, ані рівень суспільного інтересу, ані характер правопорушення.
Логічними виглядали б такі підходи:
- дозвіл на називання імен у справах про корупцію, зловживання владою та розтрату бюджетних коштів;
- можливість публікації імені, якщо воно оголошене у відкритому судовому засіданні або оприлюднене державним органом;
- обов’язкове чітке зазначення статусу особи та нагадування про презумпцію невинуватості.
Саме такий підхід застосовується в європейській практиці – без абсолютних заборон, але з оцінкою пропорційності.
Наразі у Верховній Раді триває робота над рекодифікацією Цивільного кодексу, ініційованою спікером парламенту. Це вікно можливостей для перегляду застарілих норм.
Як медіа вже обходять заборони
Редакції тим часом шукають власні способи виживання в новій реальності. Показовим є приклад виконання рішення Верховного Суду виданням «Дзеркало тижня».
Ім’я чиновника з матеріалу прибрали, замінивши його на трикрапку. Але наприкінці тексту додали примітку:
«На виконання Постанови Верховного Суду від 10.09.2025 у справі № 757/19417/23, в цій публікації було видалено згадування ім’я Руслана Ляпки».
Формально вимогу суду виконано. Фактично – читач отримав ключ до дешифрування.
Це вже не перший випадок креативного обходу обмежень. У 2019 році під час президентських виборів дані exit-полів, заборонені до оприлюднення, передавалися через «алкогольні» назви кандидатів.
Сьогодні ж ситуація інша. Йдеться не про винахідливість, а про межу між свободою слова і правом суспільства знати.
І якщо законодавець цю межу не перегляне, медіа й надалі шукатимуть обхідні шляхи – з усіма ризиками для довіри, прозорості та якості публічної дискусії.
Залишити коментар